Спорт новости в Одессы
49-річний Ігор Синчина після закінчення духовної академії був направлений на служіння у Запорізьку область. Там розпочав будівництво храму Православної церкви України, але втілити задумане до кінця не вдалося через велику війну. Навіть тоді, коли ворог був дуже близько, священник все одно продовжував прославляти Господа української мовою. А вже у період окупації виїхав на Волинь, де продовжує служити.
«24 лютого 2022 року мене розбудив дзвінок дочки, яка мешкає у Вишгороді. Вона була вагітною й кричала, що їх бомблять»
— Я родом зі Львівської області, навчався на Волині. Одружився, й поїхали ми з родиною у село Балки Василівського району на Запоріжжі. Думаю, що сам Бог скерував так, аби я там опинився, — каже «ФАКТАМ» отець Ігор. — Мені було лише 23 роки. Тоді, у 90-х роках, тільки започатковувалась українська церква. Уявіть собі, на той час їх було дві на два райони. Я називав той регіон «духовною пустелею», бо люди не знали елементарної молитви «Отче наш». Запитували у мене, що це таке. Вони жили більше матеріальним, не розуміли, для чого їм церква. Тому я відчував свою потребу бути там і розповідати місцевим все з нуля. Було не дуже легко, але дуже цікаво. І я радів, коли бачив, як моє слово й проповідь знаходили відгук у серцях людей. Кількість вірян у храмі збільшувалась, вони з повагою відносились не лише до мене, а й до церкви загалом. В селі Балки я розпочав будівництво храму Православної церкви України, але не вдалося довести справу до кінця через велику війну…
ВІДЕО ДНЯ
За словами священника, він до останнього не вірив, що у 2022 році росія розпочне масштабне вторгнення.
— Можливо, всередині душі я розумів, що щось відбудеться, бо знав, з ким маємо справу. Але настільки не хотілося усвідомлювати це все, вірити, що у наші часи таке буває. На жаль, це сталося, — додає Ігор Синчина. — 24 лютого 2022 року вранці мене розбудив дзвінок дочки, яка мешкає у Вишгороді. Вона була вагітною й кричала у слухавку, що їх бомблять. Ми з матінкою були вдвох, бо діти дорослі та роз'їхались. Важко було через те, що у війну наша родина не разом. Потім прийшло усвідомлення, що відбувається… Молитви, щоб ніхто не постраждав… Але, як бачимо, війна не вибирає, гинуть люди.
РЕКЛАМА
За словами священника, він до останнього не вірив, що у 2022 році росія розпочне повномасштабне вторгнення
«Я першим захотів йти на переговори з окупантами, проте земляки просили цього не робити»
Попри все, священник Ігор Синчина залишився вдома. Збирався зі своєю духовною родиною, спілкувались, проводили богослужіння. Тоді, каже він, побачив, як у важкі часи у людей зміцніла віра:
— Ми допомагали зводити блокпости, зорганізувались чоловіки, які чергували там. Я по 3−4 рази об’їжджав їх, ми багато розмовляли. Я відчував, що потрібен тим людям. Потім ми з вірянами плели сітки, допомагали продуктами. У перші дні війни дуже багато моїх парафіян, в тому числі кум, пішли боронити Україну. Мене тримала віра у те, що наші захисники відіб’ють атаки ворога, який наближався. Наше село знаходилось на березі Каховського водосховища, разом з Енергодаром і Дніпрорудним утворювали так званий «апендицит». А лінія фронту йшла трохи вище, тому російські колони рухались тими дорогами. Але десь на третій місяць на наш блокпост навідались вороги. Я першим захотів йти з ними на переговори, проте земляки просили цього не робити, бо для окупантів українські священники — це страшні вороги! Тому перемовини вела інша група. Ворогу пояснювали, що ніхто їх не чекав, що не треба нас звільняти. Нам відповіли, що це наказ, сказали піти з блокпостів, бо в іншому разі розстріляють. Вибору не було. Балками почали їздити російські військові. Досі в голові момент, як за 50 метрів від мене стоять дві установки «Град» і обстрілюють Василівку, де були наші захисники. Ці снаряди несли горе і сльози…
Я весь той час продовжував служити, бо треба було проводити служби, панахиди. Я одягав підрясник, але, на диво, вороги мене не чіпали й нічого не питали. Більше до мене приходили місцеві колаборанти. Таких, на жаль, було багато. Вони казали мені, що скоро тут буде росія, й натякали, що треба зробити якийсь вибір. Хоча вони розуміли, що свій вибір я давно зробив. Адже ще одразу після того, як я приїхав на Запоріжжя, любителі «руского міру» називали мене «бандерівським священником «. Але були такі, хто змінив свою думку й підтримував Україну. Скажу, що в мене тоді вже не було страху, бо я на своїй рідній землі, нікому нічого не нав’язував.
РЕКЛАМА
Отець Ігор до останнього служив у церкві, й лише українською мовою. В інші українські церкви окупанти приходили помолитися.
“Мене тримала віра у те, що наші захисники відіб’ють атаки ворога, який наближався”, — розповів отець Ігор
Сім місяців священник із дружиною прожили в окупації. Але довелось поїхати до дочки на Київщину на пологи.
РЕКЛАМА
— Весь час мене всі просили виїхати. Батьки, менший брат, який був на фронті. Але я не хотів лишати своїх вірян, — пояснює отець Ігор. — Втім, послухав доньку й дуже хотів взяти на руки внучку. Планував повернутися через місяць. Проте так сталося, що потім ту дорогу на Василівку закрили й можливостей приїхати вже не було…
Зрештою, родина поїхала на Волинь, тепер Ігор Синчина служить у церкві села Клепачів. А недобудована церква стоїть закритою на замок, парафіяни доглядають там територію поруч. До будинку отця російські війська теж приїжджали, але всередину, на щастя, не вдерлися.
— Я підтримую спілкування з моїми вірянами, — говорить священник. — Вони дзвонять, плачуть, кажуть, що їм мене не вистачає. Найважче, коли чую, що хтось із них вже помер. Бо життя в окупації — це біль, стрес, переживання… Постійно молюся за них. Мрію, що після перемоги та деокупації повернуся у Балки й продовжу служити людям і Господу.
Раніше «ФАКТИ» поговорили з головним капеланом Донецького екзархату Греко-католицької церкви Василем Іванюком про історію капеланства та про їхню місію під час жахливих випробувань у війну.
SEO продвижение в Одессе
