Українці цінують своїх Героїв тільки посмертно, – 18-річний доброволець

Про мотивацію бути на війні в неактивну фазу конфлікту, про перший досвід бойових дій та реакцію на загибель побратима «Діллі» молодий військовий розповів у першій частині відвертого інтерв’ю сайту «24».

Хто такий доброволець?

Людина, яка не чекає повісток, не чекає запрошень, а сама йде на захист країни. Людина, для якої захист країни ­– святий обов’язок, а матеріальні цінності – далеко не головні.

Коли і як ти потрапив у «Правий сектор»?

Улітку 2015-го. Був молодий і буйний. Шукав щось пов’язане з армією. Не міг просто сидіти. Почав брати участь у вишколах молодіжної організації «Права молодь». Звідтам перші випробування себе: удачі й поразки. Першим серйозним вишколом став для мене 3-й Всеукраїнський, що відбувався у грудні 2016-го. Уяви: більше сотні людей, три дні шаленої напруги, і сну найменше, ніж усього іншого. Заняття – наряди, заняття – наряди.

Які саме заняття?

Тактика, топографія, зброєзнавство, медицина, смуга перешкод, фізична підготовка. Від початку проводили цільові вишколи – групували людей за інтересами. Я обрав тактику.

Як уперше потрапив на Схід?

Спробував одразу, як стукнуло 17 років. Домовився з другом, який вже їздив на війну. Вирішили всім сказати, що я повнолітній, і поїхати на базу. Щоправда, не доїхав тоді до війни, а тільки до бази. Місяць повишколювались там і повернулись назад.

Як переконував, що повнолітній?

Зробив ксерокопію паспорта й примайстерив у фотошопі 1998 рік народження.

Чи викрили обман на базі?

Так. Там був дружбан, який знав мій вік. На базі можна бути і 17-річним. Але на фронт тебе звідти не пустять.

Безпосередньо на передовій як опинився?

Теж за обманом. У вересні 2017-го. Подругу Олю – інформаційницю ДУКу – ще з квітня просив переконати командира, аби той хоч глянув на мене. Вона це зробила. Далі закінчив навчання, поступив на «заочку» і сказав мамі, що їду. Вона грозилася поховати всі мої речі і «снарягу». Відповів, що можу й голим поїхати. Врешті-решт зрозуміла і змирилася. З фестивалю «Повстанець», де волонтерив, поїхав у Дніпро, а далі прямо на Схід. Мав перебути ще кілька днів на базі перед виїздом на позиції. Пробув там 4 дні. Далі мене забрали. Я був так задоволений!

Знаєш, коли ми доїжджали до Мар’їнки, відчуття було буденне. Я не міг «вдуплити», коли почуття страху з’явиться перед передовою. Проїхали блок-пост.

Доїжджали до позиції – закинутого Мар’їнського інтернату… І тут черга з ДШК по нам! Навіть тоді не міг «вдуплити», що ось вона – війна.

Коли таки зрозумів?

«Литовець» попросив мене приготувати їжу. Я жарив макарошки за власним рецептом. Всі противились, мовби, то несмачно буде. От я зготував ці макарони. Спробував – смачно. Набрав тарілку командиру. От він вже їсть. А далі був «прильот» – вісімдесятка. Зі стелі посипалося. І прямо в мої макарошки, бо сковорідка без кришки була. Але то не здалося найбільшою проблемою. Земля під ногами здригнулась. І тоді поряд ще чотири нормальних «прильоти» лягло.

«Кенні» з командиром «Литовцем»

Які бойові завдання виконуєш?

Як заїхав, ні до бійничок, ні на спостережний пункт не пускали. Пересувався постійно у броніку і тільки після дозволів. Було так. Почав вчитися мінно-підривній справі. Маскуванням займався. Наразі я командир протитанкового гранатомета СПГ-9.

Що тебе змотивувало бути на війні?

Я можу безкінечно довго говорити про святу ідею. Просто розумів, що маю захищати. Я чоловік – і так має бути. Окрім того, хотів довести, що я не слабак, який буде ховатися. І своїм «правосєкам» – у тому числі.

Коли вперше приїхав додому з ротації, відчутно змінилося ставлення до мене. І то порадувало. Але, в цілому, мені було байдуже…

Чому?

Відбулася переоцінка цінностей та й буття взагалі. Час відсіяв непотрібних людей. Дав зрозуміти, хто є хто. Хто був героєм, той став ніким. Хто був ніким, той став героєм в моїх очах. Приїжджають деякі на позиції, розказують про свої подвиги… А коли знаєш «кухню» зсередини, можеш просто розсміятися в лице.

Настільки думав про безпеку, коли їхав на війну?

Кров кипіла в наших молодих головах. Про безпеку думалося в останню чергу. Їдеш і думаєш, що втрачати особливо нема чого. Можеш віддати себе боротьбі.

«Кенні» у «Правому секторі» з 15-ти років

Останнім часом таки зрозумів, що життя має сенс. Є різниця в якій фазі дій загинути: активній чи пасивній. Віддати життя при активних бойових діях «не западло». Бій додає мотивації і сил. А от сидіти в окопі і чекати, коли прилетить твоя куля, твій осколок – це вже інше…

Коли вперше усвідомив, що про безпеку треба добряче думати?

На Мар’їнці була добра видимість. Чергував на посту, оглядав через бінокль ворожу територію, і прилетіла нормальна черга нам в бійницю. Тоді добряче усвідомив, що не треба «світитись». А твоє життя вимірюється часом, доки летить куля. Прошиває твою голову молоду, і падає твоє красиве неголене лице в пилюку спостережного пункту. І все – секунда неповернення. Тоді сприймається інакше.

Була ситуація коли на закинутому іподромі були сєпари. «Кошмарили» нас дня три. А потім вони вистрілили з АГС зависоко і самі себе «задвохсотили». Таких дурниць вистачає.

Де було найгарячіше?

Позицій було не так багато. Мар’їнка і селище Опитне під Донецьким аеропортом. На Мар’янці було набагато яскравіше. Можна було працювати.

Що мотивує лишатися в окопах в неактивну фазу конфлікту?

Я просто звик. Чесно кажучи, не уявляю, чим займатимусь у цивільному житті. 17 березня було півроку, як воюю на Сході. 4 рази був у відпустці.

Що відчуваєш у відпустках?

Розумієш, лишатися довго на мирній території не є безпечно. Некомфортно мені. Бо на війні зі мною завжди автомат, і я можу захистити себе та побратимів. А у відпустках бачу людську байдужість, безкінечні шмарклі. Запитують: «За що воюєш? За владу Порошенків? На тобі мотають гроші…» Можна було б це слухати від людей, які воювали в 2014-2015-му, а не від тих, чия хата скраю. Тому приїжджаю на 3-4 дні додому. Кілька днів проводжу у дівчини. І назад.

Коли скінчиться ротація?

Коли мені набридне. Треба – їдеш. Не треба – ні. Хочеш – лишаєшся.

Що бачиш перед очима останні тижні?

Останні тижні, навіть останні роки життя перед очима – сюрреалізм.

Коли почав втрачати побратимів, він посилився. Я ще по-дитячому не можу усвідомити, що от людини нема і все… У мозку закладаю, що ми просто перестали спілкуватися, хтось кудись поїхав абощо. Що їх немає, не можу сприйняти. Як у випадку з «Діллі». Коли він загинув, я просто не знав, що відчувати. Хотілося кричати. Дивився на фото, згадував вишколи і думав: «Як вже так?!»

Читайте також: «Не дитина, а воїн»: яким був загиблий 19-річний доброволець «Діллі»

А далі мститись почали. Кожен боєприпас може стати смертельним для ворога. Я на це дуже надіюсь.

Помста за смерть полеглого побратима

Можеш розказати про вишколи, про «Діллі» і вашу дружбу детальніше?

Знаєш, як познайомились? Був вишкіл на Сумщині у 2016-му. Ми два дні тренувалися, і от він приходить у бундесі. Замість рюкзака мав парку. А в ній – речі замотані.

На вишколах потрапляєш у середовище таких, як ти сам. Дні спілкування з ними дають те, що не дають роки з іншими. З «Діллі» відразу здружилися. Ми з ним навіть чимось схожі. Любили поговорити, пожартувати, зробити міні-диверію. У нас була здорова конкуренція. З ним вишколюватись стало цікавіше і якісніше. Андрій був запальний, драйвовий, лабав на гітарі.

Вишкіл «Правої молоді» на Сумщині

Якось приїхали на фестиваль «Конотопська битва». І слемились, за традицією, з гуртами. І «Діллі» в одному галстучку на голий торс вишивав. Ми штовхалися. Але слем відрізняється від дебільних двіжух тим, що коли ти впав, тебе не затопчуть, а піднімуть. То було круто. Йшли після концерту й орали пісень на весь Конотоп.

Перетинались лише на вишколах?

Так. Далі на зимовому вишколі в Черкасах вже допомагали інструкторам по тактиці. Температура -15, -20 була. Умови екстремальні. Атмосфера доросла. Коли у нас закінчились цигарки в останні дні, з нами поділились ДУКівці. Без фільтра. І ми одну на двох чи на трьох курили біля костра, грілися. Разом повзали, разом бігали, разом залітали за довгі язики. І відтискалися.

«Кенні» (ліворуч) та «Діллі» (праворуч) відтискаються

По смерті «Діллі» його почали називати янголом, зовсім дитиною, зважаючи на вік та гарну зовнішність. Як оцінюєш таку реакцію людей?

Наш народ звик оспівувати своїх героїв тільки посмертно. І цінити посмертно. Коли гине молодий, їм не цікаво, за що він боровся. Тоді всі моляться і бажають всього найкращого нам в окопчиках. Зараз немало тих, які кажуть: «Наші біднесенькі хлопчики….» І жаліють. По-перше, не хлопчики, а Воїни. По-друге, не біднесенькі.

Воювати – свідомий вибір «Діллі». Він не був дурним. Так, молодий. Так, в нього кипіла кров. Але подвиг треба цінувати за життя. Бо коли людина гине, йому до того, що ви пишете, вже байдуже. Він не оцінить ваших писанин.

«Подруга Олень» каже: «Вишлю тобі цукерок». Вона хотіла відіслати грошей батькам «Діллі», а хтось дорікнув, чому не надсилала грошей, коли він був живий.

Андрій Кривич на псевдо «Діллі». Фото з архіву 2016 року

Народ ніби віддає індульгенцію. Мовби, прийшов у ФБ, написав, що помолився за полеглого воїна, і тягар з душі спав. А робити реальні зміни не поспішають.

І ще одне. Оця маса штовхає тебе до боротьби. Це виглядає так, ніби попереду йде тисяча, і йде вона до прірви. І за ними тисяча, яка гукає: «Давайте, хлопчики, вперед, ми вас підтримаємо!» А коли та тисяча падає в прірву, задні розвертаються і йдуть назад: «О, ті не змогли, і ми не зможемо».

А що маємо робити, на твою думку?

Наводити порядок в своїй голові, найперше. Треба об’єднуватись на місцях і робити порядок. Але мало хто хоче діяти. Бо найлегше пожинати плоди інших і загрібати вугілля чужими руками, ніж робити щось своє.

Читайте також: Проросійські бойовики вкотре обстріляли позиції ЗСУ: є поранені